Учительський стол на возвишеном місті, столець для посіщаючого управителя, лавка з чорнильницями, одна або дві черні табли на челено помальовані, стінна букварьна табела для гласованія, дві жимі букви, біблійні образки, 90 образков з руськими надписю, нотна основа для ізучения утьремифасоляси, земний шар з руским надписом, картина Палестини і Венгрії, одна скриня, сяги, поділений на дюйми, віси, сосуди для виміру сипучих веществ або жидкостей, скриня – служить архівом і бібліотекою, яку складають книги: катехис, Апостол і Євангеліє, ізясненіе воскресних і и празничних євангелій, Великий Сборник А.Поповича, буквар – 1 і 2 читанка, «Господарство» А.Ріпаевського, Словар церковно – руський в Львові виданий, місяцеслов;
Святі образи: Ісус благословляє дітей, Кирило і Мефодій в народній школі, Пресвятая Діва – коли вчилася грамоті і чтенію пророков;
Образи властей;
Історія церковна, должна изображать судьбу і діяльність православной вселенськой Церкви. Діти должни ходить через 6 ти лет, до недільних – через 3 года; учебний год состоить из 40 недель, а за 12 недиль – праздное время». Було чітко встановлений розклад уроків:
« Часовий ряд в Народній школі:
Перед обідом:
Понеділок:8 – 8-2/4 1 – чтение 8 2/4 – 9 1 – пісаніе 9 – 9 2/4 1- черченіе
2 – пісанія 2 – чтеніе 2- черченіе
3 – пісанія 3 – черченіе 3 – чтеніе
9 2/4 – 10 1 – пісаніе
2 – численіе
3 – численіе
По обіді: 2 – 2 2/4 1 – чтеніе 3 – 3 2/4 1 – писаніе
2 – черченіе 2 - писаніе
3 – черченіе 3 – чтеніе
2 2/4 – 3 1- черченіе 3 2/4 – 4 1 – численіе
2 – чтеніе 2 – писаніе
3 – писаніе 3 – численіе
У середу була Катехизація. Крім того на кожний день тижня вивчалися молитви: понеділок: молитви царю небесному? у вівторок – трисвятий отче наш; середу – Богородице Діво; п’ятницю – п’ять заповідей, 7 тайн; субота – 7 – й гріх, 6 – й гріх, 9 – й гріх; неділя – утреня, пеніе, Евангеліе, Літургія, Апостол, Пеніе, Вечірня. Розклад уроків був розписаний на весь тиждень, змінювались лиш порядок тих чи інших предметів.
 |
| Стефан Чайковський |
Не особливо змінилося становище в освіті і з входженням нашого краю до Чехословаччини. В школах не було шкільних підручників, одні голі стіни. Не змінилося ставлення влади до мови місцевого населення і в цілому. Якщо раніше угорська влада чинила любі перешкоди для розвитку освіти на місцевій мові, не визнаючи населення нашого краю за окремий народ, називаючи його угорськими русинами, то з приходом чехів нібито і визнавали право місцевого населення на освіту на рідній мові, але для її розвитку робилося лише мінімум. В той же час як угорською владою, так пізніше і чеською забезпечувалася початкова освіта на рідній мові. З приходом чеської влади було реорганізовано роботу освіти. Згідно із «Шематизмом всіх школ Подкарпатськой Руси» виданим Іваном Вислоцьким у видавництві «Karpatia» (1925 рік) подається структура контролюючих органів: окружний шкільний інспекторат Підкарпатської Русі був розташований у Великому Березному, інспектором був Владимир Андрій, приданим учителем був Стефан Чайковський, канцелярським управителем була Марія Бухтова. Цінними є відомості про типи шкіл та вчителів, які тут працювали. Так, на цей час в Порошкові існувала Державна народна школа, де працювали Августин Домбровський, Марія Домбровська Ленартовна, Гізелла Фунзанич(стор.92). Працювала також греко – католицька народна школа з викладанням «руською» мовою, де працював Стефан Орос. Греко – католицькі школи підлягали Церковному Шкільному Уряду, Головним «Надзирателем Епархиальних Школ» був о. Станкай Юлій, канонік Капитули, канцелярським урядником був Георгій Грабар. Згідно з встановленою традицією декан кожного деканату був одночасно і окружним інспектором в греко – католицьких школах, а кожен сільський парох був одночасно директором школи. Мовою місцевого населення було неможливо спілкуватися в різних інстанціях – чехи нею просто не володіли, Надписи на станціях залізної дороги, в установах були лише на чеській і німецьких мовах і т.д. Таке ставлення до населення нашого краю виходило з різних причин, яке узагальнив ще в 1920 чеський журналіст Ярослав Гілберт: Русинський народ – це нижча, полу татарська раса, неспосібна до вищої культури. Інші висловлювалися ще більш гостріше. В таких умовах рішуча боротьба за поширення освіти серед народних мас з “руською” мовою навчання набувала нового змісту.
 |
| о. Євген Фенцик |
До активної боротьби проти насильної мадяризації включилися всі провідна прогресивна інтелігенція нашого краю. В газеті “Листок” Євген Фенцик так характеризував стан освіти тих часів: “Нет на земле народа, котрий би находився в болеее неблагоприяствующих обстоятельствах в деле народного развития, как ми, угроруси”. У своїх публіцистичних та літературних творах, які виходили на сторінках “ Листка” він показував низький рівень освіти, на важке становище вчителя. Адже в умовах Австро – Угорської імперії вчителя за незнання угорської мови могли звільнити зі школи. Однак Євген Фенцик , який жив і працював у Порошкові з 1885 року по 1902 рік, не лише звертав увагу на труднощі в організації освіти, закликаючи” к работе”, “вставайте уж од сна глибока, разбейте цеп духовних уз”, але і надавав певну допомогу, видаючи підручники для шкіл з історії, географії, природознавства. Його літературна діяльність сприяла ознайомленню місцевого населення з власною історією, культурою. Його етнографічні пошуки не втратили свого значення і по сьогодні, їхня наукова цінність лише зростає. В “Листку постійно зявлялися оголошення слідую чого типу :” Один ревнитель угро-русской письменності через редакцію “Листка” обявляет конкурс для описания угро-русского народного обичая “лопатки”, отбиваємого в ночи, когда в домі неходится мертвець. “Лопатка” должна бити описана вірно, точно так, как она у угро-руссов отбиваєтся, со всема бесидами и представлениями. Труд должен бити прислан в редакцію до конца м.(місяця) февраля 1892. Наилучшее описаниє “Лопатки” удостоится премії , состоящей из 20 гульденов. Конкурувати може каждий угро-русс.” Будучи переконаний в тому, що лише “ віра і просвещение единствинно в состоянии поставити милое отечество в благоє положениє”, Є.Фенцик намагався своїм прикладом покінчити з байдужістю більшості інтелігенції, змусити взятись за розвиток освіти. Важливою особливістю “Листка” було те, що тут друкувалися також і релігійні матеріали –Богослужіння, проповіді, пояснення щодо них. Важливо це було з кількох точок зору. По – перше, місцеве населення мало змогу ознайомитися з релігійними матеріалами на зрозумілій для них мові, по друге – зміцнювалась національна самосвідомість русинів. Слова, написані Євгеном Фенциком в кінці ХІХ ст.. актуальні і по сьогодні” ...в наші дні, коли індиферентизм і невіри є так швидко поширюються, скорочувати Богослужіння є несумісним та вкрай небезпечно. Богослужіння встановлено для того, щоби славословити Бога, щоби спілкуватися з ним і так освячувати душі свої”. Хотілося би також ще раз підкреслити, що діяльність Є.Фенцика – літературна, освітня та духовна припадає на період, коли в нашому краї посилюється примусова мадяризація, яка закінчується в 1916 році переводом підручників для шкіл з кирилиці на латинку, фактичною забороною русинської мови.
 |
| Марія Ленерт-Домбровська |
Школа села Порошкова має за собою чималу історію, в яку вплетені яскраві сторінки. Однією з таких яскравих сторінок розвитку освіти в селі Порошково була Марія Підгірянка – талановита українська поетеса, чиє життя і праця припали на дуже неспокійний історичний період, частину цього життя вона провела саме працюючи сільською вчителькою в селі Порошково. Народилася Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська 29 березня 1881 року на території сучасної Івано - Франківщини. 1900 року стала вчителькою народної школи. 1908 року, за сприяння Івана Франка виходить у світ її перша збірка поезій – “Відгуки душі”. Перша світова війна закинула поетесу на Закарпаття, де вона з вересня 1921 року починає працювати в селі Порошково вчителем.
Зійдуть мої пісеньки, як рута,
Наче ряст, розквітнуть навесні,
І як я вже буду позабута,
То цвістимуть пісеньки мої...
Простенькі віршики Марії Підгірянки, усні вправи, приспівки, скоромовки, лічилки та сміховинки подобались дітям, які залюбки їх вивчали та співали. Марія Підгорянка, яка проживала в будинку поблизу “чеської” школи, крім своєї безпосередньої роботи навчала дівчат рукоділлю – вишивати, в’язати хусточки, серветки. За спогадами старожилів, Марія Підгорянка для того, щоб малеча краще запам’ятовувала алфавіт, вона на кожну букву придумувала віршик, складала до них музику, малювала малюночок -
О- О - О
Яєчко, одно, знесла курочка гарненька
Знайшла дівчинка маленька
О – О- О
Яєчко одно.
А – А - А
А яблунька два
Два яблунька червоненькі,
Несе донечка для неньки
А –А -А
Аж яблучка два
И – И –И
А хлопчики три
В колобаню упали
І всі разом кричали -
И –И- И
Тих хлопчиків три.
І –І –І
Лошачки малі
Є у них чотири ніжки
Коло воза ідуть пішки -
І –І –І
Лошачки малі
У – У –У
Песик на шнурку,
Цуценяток п’ять кудлатих
Полягало біля хати
У – У – У
Песик на шнурку
Е –Е- Е
Де то мама, де?
Нема мами, пішла в поле
Там бур’ян на ниві поле
Е –Е- Е
Заняття з учнями поетеса перетворювала на ігри, під час якої дитина непомітно для себе вивчала алфавіт. Як згадують старожили, поетеса брала поліна дров чи дощечки, складаючи з них букви, які вивчали на уроці, на перервах грали у рухливі ігри –“ подоляночку”, розігрували різні сценки. Слід звернути увагу також і на те, що Марійка Підгорянка була перша вчителька, яка вчила дітей на українській мові. І як згадують старожили, для них було дивно спочатку чути українських слів “кінь”, “віз”, “віл” та інших, які вимовлялися не так, як звикли вимовляти їх в селі та вдома(за матеріалами шкільного музею). Однак політична ситуація в краї досить швидко вплинула на долю поетеси. Протистояння між політичними течіями русинів та українофілів негативно вплинуло на її долю . Чеська адміністрація краю не була задоволена такою діяльністю українофілів, тому 1927 року Марію Підгорянку звільняють з роботи.
В той час для того, щоби влаштуватися на роботу вчителя, необхідно було пройти конкурс. Так , в газеті “Наука” на 4 стороні від 13 липня 1920 року вміщено слідуючи оголошення :”Конкурс. На посаду півцо – учительську в Порошкові ( жупа ужгородська) оголошаєся конкурс. Платня законна. – Часть вибора 4 -го юлія 1920. Личное появленіе пожадаєся, но подорожні видатки никому не навернуться. В Порошкові, 1юнія 1920” . Що стосується оплати праці вчителя то воно було слідую чим :6 коблов жита, дохід від учительського луга та від парохіан на рік від 250 корун.
Для влаштування на роботу було необхідно також “Свідоцтво способности”. Такі “Свідоцтва...” видавались “Іспитовими комісіями для народних и горожанських школ в Ужгороді” Так , в “Свідоцтві способности” виданому під № 77 в 1935 році Макаровій Лаврі, уродженій Павлишенець, народженій 1 травня 1912 року в Ладомирові, Словаччина, було зазначено крім цих даних, також слідуючи дані: була в 1927/28 –1931/32 рр. в греко - католицькій жіночій учительській семінарії в Ужгороді, де 16-го юнія 1932 року приобрела свідоцтво зрілості для народних школ з руським викладовим язиком. Сповняла потому службу яко дочасний в Порошкові, всего більше як 20 місяців и в місяці новембрі 1935 року перед подписаною іспитовою комисією поддалася испитови учительської способности для научованя в народних школах. З огляду на іспитові вислідки проголошується пані Макарова Лавра (уродж. Павлишенець) способним для самостійного учительського уряду в звичайних народних школах з руським вик ладовим язиком.” Як зазначено в цьому документі (з архіву Бачинського Івана Едмундовича ), директором цієї “іспитової” комісії був Августин Волошин, про що свідчить його особистий підпис. Працював в Порошкові також чоловік Лаври Павлишинець - Макара Іван, уродженець села Мирча.
 |
| Лавра та Іван Макари ( 1935р) |
В цілому становище з освітою в цілому значно покращилося. Виникають також і учительські організації, які ставлять перед собою різні завдання, в тому числі і захист інтересів самих вчителів. Сам процес становлення організації вчителів можна прослідкувати по сторінках газет того часу. Так в газеті “Наука” від 11 липня 1920 року ми знаходимо статтю слідую чого змісту: “Понеже статут Учительського товариства Підкарпатської Русі верхность потвердила, учителі перечинського округа, для організації округа зойшлися дня 26-го юнія в Перечині. Предсідателем вибраний Павел Яцко, управитель державної школи Перечинської, заступником Іоанн Курах, управитель з Зарічева, письмоводитель: Юлій Петенько – порошковський державний учитель, касир – Іоанн Михайлович, греко – католицький учитель з Перечина”. Вже в серпні 1920 року відбулися перші збори учительського товариства: “До відома всього учительства. Перші збори Учительської Ради Учительського Товариства Підкарпатської Русі состояться дня 12 августа с. р. в Ужгороді о 9 рано в салі народної школи на Цегольни.” Пізніше організація вчителів була досить впливовою силою краю, яку очолювали провідні діячі краю.
 |
| Павло Яцко |
Однією з найбільш важливих завдань нової влади було організація освіти. Проблем в цій галузі було надзвичайно багато – не вистачало вчителів, підручників, батьки не пускали дітей до школи... Вже на початку 1945 року органи влади уважно спостерігають за роботою вже існуючих освітніх закладів, приймають активну і безпосередню участь в їх роботі. В документі ( державний архів, фонд – р 283, опис – 1, список – 61(сторінка 11)) від 05.ІІІ. 1945 року йдеться про заготівлю дров для державної школи. Факт існування такого звернення вказує на зміну пріоритетів та збільшену увагу до освіти : “ Народному комітету Порошкова. Прошу ласкаво дати про школу ( про тепер дійствующі три класи в державних будинках) 60 м . 3 дров на цілий рік 1945. Прошу цілий квантум зато, бо чую що мож дістати тулько сирі дрова. Сирі дрова на шкільному дворі би схли. З повагою: Банавучук.” На початок нового навчального року в село Порошково було направлено значну кількість вчителів з України:” Сільський Народний Комітет села Порошково. Окружному Народному Комітету в Перечині. Сільський Народний Комітет села Порошково голосить на число 26.64/45 што вчителі, які прибули з Радянської України до села Порошково, суть забезпечені з квартирами та паливом і продуктами. Порошково. 22. Х. 1945” . В той же час в селі Порошково було розгорнута ціла низка шкіл на дому, основна мета яких була – ліквідувати неписьменність ( як відомо – більша частина населення села була неписьменною). В місцях найбільш компактного проживання жителів села у будинках, які найбільш підходили до цього, у підходящий для дорослих – неписьменних час – у вечері було організовано навчання. У ліквідації неписьменності в селі Порошково приймали участь не лише вчителі, які жили і працювали в селі Порошково, але і із сусідніх сіл. Так, навчання неписьменних по вулиці Зарічній проводила вчитель з села Т. Бистра. Вона приїздила під вечір, проводила заняття та залишалася на ніч. Самі ж неписьменні використовували ці заняття не лише як заняття, але і як звичайні зустрічі односельчан – більше часу витрачали не на освіту а на розмови про свої житейські проблеми. Таких пунктів по ліквідації неписьменності по селі Порошкова було багато, крім вже згадуваного пункту по вулиці Зарічній ( будинок Лазорика Юрія), була така ж школа по теперішній вулиці Грушевській ( будинок Пересоляка) та інші. Не дивлячись на доволі низький результат такого навчання, слід зазначити, що в цілому ліквідація неписьменності дала позитивний результат. Насамперед це стосується організації роботи самої школи, адже заходи радянської влади щодо ліквідації неписьменності серед дорослих дали зрозумілий сигнал населенню про серйозність намірів радянської влади щодо освіти в цілому. На перешкоді охопленню освітою всіх дітей постало ставлення самих батьків – не всі вони хотіли пускати до школи своїх дітей. Як результат влада повинна була приймати заходи впливу. У зв’язку з цим був прийнятий документ такого змісту ( державний архів, фонд 1921, опис – 1, список – 4) :”Протокол № 2. Запрохані : Директор школи Маруняк, голова земельної громади Павлич. Повістка дня: 1) про підготовку до весняної сівби. 2) про відвідування учнями школи. Постановили: В школі роками від 7 – 15 років було 500 учнів, але посіщали лише 395 учнів. Директор школи пропонував, що йти треба з тими батьками на міри, які не пускають дітей в школу. Вирішили: 1) Маруняк – директор школи має провести роз’яснюючу роботу з тими батьками, яких діти мають ходити до школи; 2) зобов’язати директора школи, щоб дав точний список дітей, які не посіщали школу до 23. ІІ. 1948 р.” таким чином вмісті з роз’яснювальною роботою повинні були прийняті також і заходи адміністративного впливу. Якщо взяти до уваги те, що основною причиною невідвідування школи було бідність, то уявити реакцію селян на такі дії влади було не важко – воно просто викликало незадоволення. Адже багато з тих дітей, які повинні були ходити до школи але не робили цього, просто не мали що вдягнути чи вбути. Навіть серед тих дітей, які ходили до школи, не у всіх був хороший одяг чи взуття. Добре було тоді, коли була хороша погода, а осінню чи зимою? За спогадами старожилів, взимку перший урок розпочинався з того, що вчитель розсідав учнів навколо пічки, де вони зігрівали свої босі ноги... Звичайним явищем було також те, що з кількох дітей, які повинні були ходити до школи з однієї сім’ї, ходила лише одна дитина – їй давали наявний в хаті одяг і взуття. Одночасно не могли ходити до школи всі діти також тому, що потрібно було допомагати батькам по домашньому господарстві.
Влада ж не могла припустити навіть можливість яких не будь негараздів у цій сфері, тому готова була піти на любі заходи, але показати свою спроможність втілити в життя вказівки органів центральної влади. Такий підхід до виконання поставлених завдань чітко видний на прикладі організації технічної освіти. Мета була благородна – надати селянам професійно – технічну освіту. На практиці ж виходило абсолютно інакше. Професійно – технічна освіта була організована за межами області, в той час в переважній більшості на територія сучасної Східної України, на вугільних шахтах та ін. Дуже швидко селяни зрозуміли, виїзд на навчання в школи ФЗО це не що інше як виїзд на по суті примусові роботи по відбудові вугільних шахт та ін. Тому цілком зрозуміло, від такої трудової повинності намагались відійти. Робили це зазвичай вже давно випробуваним способом – переховувались. Той факт, що навчання в школах ФЗО не було справою добровільною, свідчить такий документ:” Протокол № 3. Виконавчий комітет сільської ради депутатів трудящих. Повестка дня. 1) Про призов в школу ФЗО. Постановили: 1) розділити по 3 – 4 чоловіка на актив села Порошкова і провести обяснюючу роботу з селянами про навчання в школі ФЗО. 23.ІІ.1945 р.) як бачимо, про добровільність навіть не йде мова – призов. Тому і не дивно, що юнаки не дуже горіли бажання потрапити на таке навчання, а по суті на відбудовчі роботи на шахтах. Про ставлення населення до призова та заходах влади промовисто вказує такий факт. Саме в період призова до шкіл ФЗО кілька юнаків під охороною “ яструбків”( загони самооборони, які створювались на територіях Західної України з числа місцевих жителів) було посаджено на “машинку”( дрезина, яка в той час використовувалась як транспортний засіб) . Події відбувались біля річки в районі сучасного будинку лісництва с. Порошково, саме тут зупинялась “машинка”. Один з юнаків, вже готових до відправки, скориставшись можливістю став тікати. “Яструбок” та член місцевого партійного активу Яцкович (їм видавалася вогнепальна зброя) озброєний рушницею, зробив у в юнака, який тікав у напрямку урочища “Гурки” кілька пострілів. Один з них виявився смертельним... Така була ціна навчання у школах ФЗО...
Немає коментарів:
Дописати коментар