В своїх літературній і журналістській працях Е.А. Фенцик постійно вказує на складність становища місцевого населення: « Перший факть, что для угро - русскаго народа нить плодоносного льта у насьизьемиш одной осьни, всегда господствуеть голодь. Второй факть: наши мужики, особенно женщини и дьти , в. зим, на трескущемь морозь ходять босия, конечно не изь роскоши, но изь того что не за что купити лапти(бочкорри) . В духовно – літературному журналу “Листок”, який видавався просвітником та священником у Порошкові у 1885 –1903 рр. присвячується немало матеріалів як духовній таку і матеріальній складовій. В своєму “Листкові” від 1 грудня 1891 року він так пояснює завдання цього журналу: “… нас воодушевляет мысль, что мы исполняем долг чести, совершаем работу самохранения : храним наш милый родимый язык, нашу письменность, наши милыя буквы от полнаго исчезновения. Кромь церковных книгь и кромь «Листка», и кое– как кромь школы, нигде не встретишься уже у нас сь русскими буквами!» ( мова оригіналу – “Листок” від 1 грудня 1891 року, який зберігається в Порошківській ЗОШ І – ІІІ ступенів). І це в умовах, коли « нагороду состоящую изь 7600 коронь асигнувало мадьярское прешпорское культурное общество тьмь духовникам иректорам-учителямь,кои заведуть мадяр скую рьчь вь богослуженіи. Кажется, ето общество судить о совісти духовников по своему.»( «Листок» від 15 січня 1903 року,ст..3,Арх.- 11434/2). Євген Андрійович Фенцик є не тільки одним з когорти просвітителів Закарпаття, а для нашого села – неоціненим джерелом з історії села кінця ХІХ – початку ХХ ст.. Є.А. Фенцик присвятив багато місця у своєму “Листкові” дослідженням історії, етнографії, соціально – економічному становищу населення. Проживаючи в селі Порошково, Є.А.Фенцик свої спостереження та висновки робив саме з того, що бачив навколо себе: важке економічне становище селянина, його життя та побут, звичаї й традиції, занедбаний стан освіти. Творчість видатного закарпатського просвітника саме цього кута зору ще лише потрібно вивчити.
Сплачуючи податки селянин змушений був також відпрацювати кілька днів на общинних роботах – будівництві та ремонту шляхів та мостів. Якщо така повинність не була виконана, то із селян стягувалась заборгованість. Про економічну складність місцевих селян можна судити також з деяких заміток в “Листку”- “Преосвященний Юлій Фарцак, єпископ Мукачівський, раздаль 36 метровь палимыхь дровь между вдовицамы и нуждающимися» (мова оригіналу,»Листок”, 19 жовтня 1891 року). І далі” уже взимку руський народ думає про те, як буде ярувати, як проведе весняні роботи. Він роздумує над тим, з ким буде спрягатися, оскільки дуже мало таких, які власною силою могли б поорати свої землі. Народ збіднілий, немає достатньо худоби, а ґрунт, особливо в горах, каменистий, тому необхідно впрягати в плуг чотири, навіть шість волів”.(Історія Закарпаття, т.1, ст..333). Слід зазначити, що Є. А.Фенцик чітко розумії про кого говорить, пояснює що має на увазі говорячи «руський»: «на всему пространстви територій, занятой руськими племенами, народ вездь говорить «по русски», називает себя «русинь» … Даже видяляющіеся з сплошной русской маси лемки и бойки и ть говорять «по русски», називають все свое, даже духовенство и церков – «руськими»(нр.13.1липня 1880р.,ст..290)
Ще до кінця 40-х рр.. ХХ ст. селяни Порошкова таким чином працювали на землі. Взимку селяни впрягали корів і вивозили на санях гній у місця, куди влітку з возами важко було добратися, а на весні коровами і орали – коней і волів було мало, Не у всіх більш заможних селян на господарстві коней не було. Якщо зима видавалася не дуже холодною, вивезти гній було важко, нерідко селяни виносили гній у заплічних мішках. Ще важче було селянам, у яких не було своїх возів, плугів. Таким селянам допомагали інші. Вивозили гній, орали таким селянам у певні церковні свята, коли вдома працювати було не можна. За таку допомогу ці селяни змушені були відробляти. Важка праця селянина була направлена насамперед на те, щоби не вмерти від голоду. І в кінці 40-х рр.. були випадки, коли селяни харчувалися не лише однією картоплею, але і її відходами. Як наслідок – висока смертність серед селян. Так, по суті було правилом, коли з двох народжених дітей виживало лише одне. Так у сім’ї Лазорика Юрія з дев’яти народжених дітей живими лишилося лише п’ятеро. Цьому сприяло також відсутність медичної допомоги, поширення інфекційних хвороб. Так внаслідок епідемії холери в 1899 – 1901 рр. померло дуже багато селян. Про страшні наслідки хвороби та її поширення говорить й те, що від хвороби загинули й двоє дітей Євгена Фенцика, видавця “Листка” та сільського священика, надгробок яким зберігся до наших днів.
Питання літературної мови та пов’язані з ним соціокультурні проблеми мають у русинів довгу історію. Ця проблема дискутувалася протягом довгого часу, розглядаючись з різних точок зору, але так і не знайшла свого остаточного вирішення. Хотілося би від самого початку наголосити, що слід розглядати питання в даній праці пов’язані не з живим розмовним мовленням а саме з писемною мовю, мовою культури та освіти.
Історія русинської літератури бере початок приблизно з 12-13 ст., можливо раніше. Саме з цього періоду походять перші релігійні тексти з території *Карпатської Русі (див. Література, ранні пам’ятки). Серед жанрів слід назвати молитовники, мінеї (помісячні читання), прологи (збірники повчального характеру) євангелія, та інші тексти релігійного змісту, прикладом чого служать Мукачівські та Імстичівські уривки, *Ужгородський півустав), усі писані східнослов’янською редакцією *церковнослов’янської мови. Найранішою пам’яткою, що дійшла до нас, писаною на території Карпатської Руси, є Грамота 1404 р. з русино-русмунського мовного прикордоння. Текст її стосується *Грушівського монастиря і містить русинсьскі розмовні елементи, такі як: сесь, млинъ, оуврикъ. Подібні лінгвістичні явища прослідковуються і в *Тереблянському Пролозі 16 ст. і в низці інших релігійних текстів цього періоду.
З поч. 17 ст. частина населення Каарпатської Русі прийняла *Унію з Римом, і на 18 ст. уніатство (греко-католицизм) стало домінуючою релігією в регіоні. Окрім церковнослов’янських текстів, у цей період з’являються тексти писані русинською розмовною мовою: релігійно-дидактичні трактати, повісті, полемічні твори та збірки віршів. Оригінальним твором карпаторусинської літератури є Нягівські повчання. Копії пам’ятки, що дійшли до нас походять з 17-18 ст., однак мовні особливості дозволяють вважати, що її було створено у 16 ст. Нягівські повчання було писано мовою, якою розмовляв народ, зрозумілою віруючим. Те саме можна стказати і Углянські повчання та про учительні євангелія зі Скотарського та інших сіл. Лексика останніх зазнала певного польського впливу. Лігвістичні особливості Ладомирівського євангелія доводять його походження з *Пряшівщини (з комітатів *Шариш або Земплин). У було створено кілька 17-18 ст. кілька збірників дидактичного змісту: Углянський Ключ, збірник С. Тесловича, повість “Александрія”, Гуклиівський літопис та ін.
Надзвичайно важливу роль у розвитку русиснької літературної мови зіграла мова документів церковної курії, яка широко використовувала елементи розмовної мови. Серед цих документів були і такі, що мали відношення до урбаріальної реформи імператриці Марії-Терезії 2-ї пол. 18 ст. Інші жанри літератури цього періоду були представлені полемічними творами оборонця православ’я Михайла Оросвигівського-Андрелли та кореспонденцією першого греко-католицького єпископа-вихідця з Карпатської Русі Михайла Мануїла Ольшавського. У обидвох цих авторів русинська розмовна мова знаходилася під сильним церковнослов’янським впливом. Особливою популярністю користувалися вірші, в тому числі учнівські та практичні порадники, преекладені з угорської на русинську розмовну мову: посібник із сільського господарства “Помочникъ у домовствЬ”, укладений Николаєм Теодоровичем та порадник з лікарської допомоги “Врачъ домашній”.
У 1770-ті рр. Арсеній *Коцак створив кілька варіантів своєї граматики (“Грамматика русская”). Незважаючи на свою назву, це була насправді граматика церковнослов’янської мови, базована на зразку відомої граматики Мелетії Смотицького. Одначе, у деяких її частинах, особливо морфології, вона широко вживає елементи русинських діалектів. Церковонослов’янську мову, з різним ступенем впливу живорозмовних елементів, було вживано і в перших букварях, починаючи з букваря, приписуваного Йосипу Де Камелісу “Букваръ языка славенска” (1699), пізнішої праці єпискора Івана Брадача (1770), усі примірники якої було конфісковано та знищено за наказом церкви та виданого анонімно букваря Іоанна Кутки “Букварь языка рускаго”, що з’явився друком в 1797 р. і був передрукований в 1799, 1815, 1846 рр.
На поч. 19 ст. розпочався новий період розвитку літературної мови на Карпатській Русі. Цей період можна назвати також добою русинського просвітництва, оскільки у цей час з’явилася русинська інтелігенція, багато представників якої зробили успішну кар’єру в науці та громадському житті сусідньої автсрійської провінції Галичини та Російської імперії. На батьківщині інтелігенція продовжує вживати церковнослов’янську мову, оскільки для греко-католицького духовенства, що отримало оссвіту латинською мовою, церковнослов’янська мова стала символом належності до слов’янства та захисту його інтересів. Вивчення церковнослов’янської мови у школах Мукачівської греко-католицької єпархії було започатковано єпископом Андрієм Бачинським (пр. 1773 - 1809). Церковнослов’янська мова, що вживалася у той час у східних слов’ян, була насичена все зрозтаючою кількістю розмовних елементів і мала назву слов’яно-руської. У випадку Карпатської Русі, можемо говорити про окремий карпаторуський різновид церковнослов’янської мови. Цією мовю писали свої твори Іаннимкій Базилович та Іоанн Кутка. Приблизно у цей же час перший єпископ новоствореної Пряшівської греко-католицької єпархії Григорій Таркович (пр. 1818-1841) започаткував новий стиль у карпаторусинській літературі. Під впливом російських письменників Михайла Ломоносова та Олександра Сумарокова, Г. Таркович пише оди слов’яно-руською мовою з використанням елементів русинської розмовної мови.
Слід зазначити, що тенденція до вживання літературної мови з усталеною традицією діяла також на користь латини, яка активно вживалася русинською інтелігенцією у кінці 18-поч. 19 ст. Латинською мовою, зокрема, писали свої праці історики Підкарпатської Русі Іоанникій Базилович, Михайло Лучкай, Іоанн Пастелій. Останній з цих авторів писав також поезії русинською розмовною мовою. Латиною було опубліковано і граматику церковнослов’янської мови (з використаненям живорозмовних елементів) Михайла Лучкая (1830), а також філософські нариси його сучасника Василя *Довговича. В. Довгович, що походив *Марамороського комітату, писав також вірші розмовною мовою, але ці його твори не було опубліковано аж до другої половини 20 ст. Тенденція до вжитку розмовної мови переривається у авторів наступного періоду. Так, автор відомої порівняльної граматики “Граматика оугорска или мадярска” (1833) Іван Фоґарарашій-Бережанин, визнаючи генетичну спорідненість каарпаторусинських діалектів з мовленням сусідньої Галичини та Південної Русі (України), воліє писати слов’яно-руською, тобто карпаторусинським варіантом церковнослов’янської. У час національно пробудження, що почався з Революцією 1848 р. і тривав усю 2-гу пол. 19 ст., мовне питання мало кілька варіантів вирішення: (1) прийняття та поступове впровадження у вжиток галицького варіанту літературної мови, яка згодом дістала назву української; або (2) створення власної літературної мови на базі карпаторусинських діалекітв. Жоден з цих варіантів не було прийнято, натомість, “народний будитель карпаторусинів” Олександр Духнович запропонував вживання російської літературної мови. Це сталося у той час, коли найближчі сусіди русинів словаки створили літературну мову на базі центральнословацьких діалектів. О. Духновичем було написано, можливо при допомозі Івана Раковського, та опубліковано граматику російської мови “Сокращенная грамматика письменнаго русскаго языка” (1853). Русофільської орієнтації дотримувалися також Адольф Добрянський, Кирило Сабов (автор іншої граматики російсбької мови, опублікованої в 1865 р. та антології російської літератури 1868 р.), а пізніше, Олександром Павловичем, Євгеном Фенциком, Олександром Митраком, Анатолієм Кралицьким, Іваном Сільваєм,Юлієм *Ставровським-Порадовим та ін. Перші русинські культурні організації, Пряшівська літературна спілка (1850) та Товариство Василія Великого (1866) також вживали у своїх публікаціях російську мову. Ось як в «Листкові»(нрь10 від15 травня 1903 року) автор (ініціали Г.А.П.) описувались ті події в статті «Кое что о вньшности наших літературнихь произведеній: Оть 1848 года началосьсобственно возрождение австрійськихь русиновь. Они стали протирати очи и роздивлятися по запустьлой нивь; они принялись дуже слабонькими силами обновлятись національно…
Вь числь газети «Зоря Галицка», начавшой виходити в Львовь 1848 года помьщень сльдуючий стихь І. Гумалевича:
Думавимь, думавимь, яка м сиротка бидна, Не знаним, кудаби кинути собою, Виджу, уже гине моя мова родна, Подь недолею тяжкою. Неразь о повночь сь постели вставевемь, Голосномь кликав: руски, руски дьти !(арх..-11434/10) В тому ж «Листкові»(Нрь.3 від1 січня 1891. Арх.11446/3) розміщено іншого вірша: « Кто за нами – Богь за намь, Наше дьло есть святимь! Ми на Бога положились, Силою его вскрипились; Кто за нами – Богь за намь, Наше дьло есть святимь Не погибнемь нинь ми Православни Русини, Поки кров вь нась русска грае, Русский кресть на церквах сіяе… Не погибнемь нинь ми Православни Русини!
У той же час О. Духнович, О. Павлович та інші автори писали деякі ствої твори розмовною мовою, закладаючи таким чином, передумови для створення окремої карпаторусинської літературної мови. Зокрема, п’єса О. Духновича “ДобродЬтель превышаетъ богатство” (1850) написана мовою, базованою на розмовному мовленні русинів комітату Земплин, а О. Павлович написав серію творів русинським діалектом .
Згалом же, ці два автори та їхні сучасники писали прозу поезію та нариси мовою наближеною до російської літературної, з різним ступенем впливу русинського розмовного мовлення. Результатом їхньої мовної творчості стала некодифікована літературна мова, що мала назву “традиційної карпаторуської” серед своїх прибічників, та «язичія». Ця мова, у різних своїх варінтах, вживалася у перших газеиах та журналах, призначених для русинів ( “ВЬстникъ русиновъ”, “СвЬтъ”, “Новий свЬтъ”, “Карпатъ”), щорічному каадендарі “Мьсяцословъ”, а також, у історичних працях Андрія *Балудянського та Івана *Дулішковича.
Літературна мова цього періоду відбиває також ставлення окремих авторів до кодифікації її граматичних та лексичних рис. Так, Олександр Митрак у своєму значного розміру російсько-угорському словникові (1881) орієнтується на російську літературну мову, тоді як ЛаслоЧопей у кількох своїх підручниках перекладених з угорської мови та русино-угорському словникові (1883) наближає літературну мову до русинської розмовної.
Наприкінці 19-поч. 20 ст. досягла апогею політика мадяризації і угорський уряд намагався замінити традиційну кирилицю латиникою, базованою на угорській орфографії. Пропозиція про запровадження до вжитку латинського алфавіту вперше була оголошена в 1894 р., а y 1916 р. підтримувана угрорським урядом русиномовна газета “НедЬля”, що виходила від 1898 р., почала публікуватися латинським алфавітом як “Negyilya”. Русофільська орієнтація у цей час поступово втрачала вплив, натомість, серед молодшої генерації культурних діячів (Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський) почала знаходити підримку ідея про літературну мову, базовану на розмовному мовленні, яка була б доступною народові. З’явилися граматики російської літературної мови, української літературної мови (точніше, галицького варіанту її) та “традиційного карпаторуського язичія”. Незалежно від орієнтації, усі ці граматики вживали стару орфографію з літерою “ять” (Ь), а у випадку русофільських публікацій твердий знак на кінці слів “єр” (ъ). Типова для цієї доби еволюція поглядів на мову прослідковується у роботах А. Волошина. У 1901 р. він видав граматику мови, яка може бути умовно названа каарпаторуським варантом російської літературної мови (“Методическая грамматика угро-русскаго литературного языка для народныхъ школъ”). У 1907 р. в граматиці, опублікованій угорською мовою “Gyakorlati kisorosz/ruten nyelvtan” він вживає виключно розмовний діалект східної частини Підкарпатської Русі. Згодом, у 1926 р. його ж “Практична граматика руського язика для народныхъ школъ” вживає українську літературну мову, але з етимологічним правописом У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізовано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Королівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярського повстання, як і тому, що російські війська задушили його, мадяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за погром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським". Українські здобутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, руського населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгороді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Гїряшівській семінарії — українську мову усунено зовсім. Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренегатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Будапешту особи.
У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації."Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запровадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова". Наступ мадярів на церкву переконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, створення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, персбрання владою контролю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви4. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний поворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину населення Закарпаття.
На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чопей (1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закарпаття, в тому числі й української читанки. Він також автор "Русько-мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив незалежність української мови від російської, чим заперечував москвофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'явився етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші греко-католицькі священики, які підтримували народовецький рух. Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий священик Августин Волошин.
Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті виступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в 1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Автори "Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історичною і духовною традицією".
У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національного гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визначення нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщини в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, незалежно від того, до якої національности вони належать." Така теорія захищала ідею територіяльної цілосте Угорщини, утримання в її межах усіх національностей, що проживали в королівстві.
Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закарпатті було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888 p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р. залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи ходило тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-українськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок3. У 1905 р. залишилося 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі немадярські школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-мадярськи. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено вживати староруську мову для навчання церковного співу4. Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 навчальному році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося лише 39 українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18, Ужгороді — 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3. Отже, нічого дивного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було 60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Будапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне відродження і довела країну до культурного занепаду.
Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеранційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право, медицина, дентистика і т. п., до певної міри опанували жиди, бо в деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жидівських руках знаходилося також шевство, кравецтво, годинникарство тощо. Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи горілку в борг.
На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, найнижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процентову ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало 520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав розпорядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало приховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор супроти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стратив кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації селянського грунту — тоді вже було запізно.
Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або вбивали. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Буковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвишкою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачував лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, потім ще п'ять корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряшкові 5 зол. довгу зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш заперечив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено".
За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, 80—90% селянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких округах за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі.
Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну. Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника, що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному населенню, а тільки через посередника-жида.
Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю кооперативу з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток.
У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського селянства. її бюрократизмполегшував жидівству нестримно визискувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт, ні священик.
Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно виконували свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й такі жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупереджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу в підвищенні добробуту населення Закарпаття". Рев. події 1848-49 pp. зрушили частково і З. Чимало молодої інтеліґенції захопилося гаслами угор. революції; проте шовіністичний характер угор. руху відштовхував слов. народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед русинів, які поставилися вороже до угор. революції, були найвидатніші постаті іст. З. 19 в. — письм. і невтомний осв. діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803—65) та енергійний політик і публіцист А. Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конґресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й З. в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делеґацію від закарп. українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред’явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.
Не зважаючи на поразку угор. революції, уряд не виконав прохання про виділення З. в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарп. діячі отримали високі адміністративні пости в закарп. комітатах. Закарп. інтеліґенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на З. не сприяли політ. орг-ції закарп. українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угор. націоналізму серед закарп. інтеліґенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовн. чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропаґатором був свящ. І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856—58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарп. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам’ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угор. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на З. спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на З. довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтеліґенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газети. («СвЂтъ» 1867—71, «Новый СвЂтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність осв. т-ва «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція З. від Галичини. Закарпатські літератори другої пол 19 в. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.
На важке становище в освіті , зокрема оплати праці вчителів вказується в «Листку»: «..в ділі урегулированія жалованія учителей недолга представится предложения сейму, по котрому минимумь учительскаго жалованія опре ділено в 300 гульденов. По чиновственному списку находится 5260 таких учителей, жалованіе котрих не доходить до 300 гульденов»(мова оригіналу.»Листок»,Нр.23, 1 декабря 1891. – фонди Ужгородського краєзнавчого музею. Арх. 11446/23). Ще раніше, в тій таки газеті (Нр.1,1885 від 14 вересня, арх..- 1145/1)вказується на економічну сторону вчительської роботи « печально, но не оспоримо, что не токмо наш народ, но уже и путеводители его священники и учителя находяться в бедственному материальном положении». Однак тут також вказується також на те, що вчитель не має з чим працювати – не має підручників, газет , журналів. «Ми крепко уверени, что нуждаемся в …журналі. Нуждаемся, ибо в настоящее время в Європе уже почти ніт народа без газети, к тому у нас множество таких діл, которие требу ют обяснений». Однак автор тут же вказує на шлях вирішення проблеми: « у нас множество церковних и школьних діл, для того посвятим одну рубрику тому, чтоби указати путь, как привести в цветущее состояние церков і школи наши.» Багато уваги приділяється самій системі освіти. Так в іншому номері «Листка»( Нр.2.1885 від 15 жовтня, арх.. 11451/2) вказується на навчальний процес « Наши школьние лекціи вот такія: учитель входить в школу, помолиться со школьниками, заставить их читати, писати, но и ето по какой – то древний системі – намарають какіе то номери на таблі, далее из скуки, чтоб прошло время , учитель, увидь на стіні изображенія метрических мір, вопрошаеть – « что сесе?», ученик отвечает – «кило», - или «метер», или «литер», далее вопрошает, указав на изображение физических снарядов – «что сесе?», ученик отвечает: « телеграф», или там «железниця» и прочая, и так кончится лекція. Ніт ни порядка ни системи, потому что нить руководящего ученика». В газеті «Листок» від1 квітня 1886 року є вказівка на спосіб управління школою «… наші народная школи по большей части віроисповедная, для чего и стоять под непосредственним правленім и надзором нашого духовенства. Духовенство распоряджаеться всім, что касается народних школ». Тут же знову вказується на проблеми із забезпеченням освітнього процесу: « … нить даже порядочной азбуки, поелику «Руська Азбука» и « Перва Читанка», употребляема днесь в наших народних школах, есть такая книга, которая употребляется у нас лиш по нужде… Ета книга служить явним доказательством не нашого прогреса, а регреса». В той же час були певні вимоги як до освіти в цілому, так до того, що повинно було бути в навчальному кабінеті. В журналі «Учитель» за №1 від4 квітня 1867 року(арх. – 11483/1, стор.4) йде відповідний опис цих вимог: « в школе повинно бить:
Учительський стол на возвишеном місті, столець для посіщаючого управителя, лавка з чорнильницями, одна або дві черні табли на челено помальовані, стінна букварьна табела для гласованія, дві жимі букви, біблійні образки, 90 образков з руськими надписю, нотна основа для ізучения утьремифасоляси, земний шар з руским надписом, картина Палестини і Венгрії, одна скриня, сяги, поділений на дюйми, віси, сосуди для виміру сипучих веществ або жидкостей, скриня – служить архівом і бібліотекою, яку складають книги: катехис, Апостол і Євангеліє, ізясненіе воскресних і и празничних євангелій, Великий Сборник А.Поповича, буквар – 1 і 2 читанка, «Господарство» А.Ріпаевського, Словар церковно – руський в Львові виданий, місяцеслов;
Святі образи: Ісус благословляє дітей, Кирило і Мефодій в народній школі, Пресвятая Діва – коли вчилася грамоті і чтенію пророков;
Образи властей;
Історія церковна, должна изображать судьбу і діяльність православной вселенськой Церкви. Діти должни ходить через 6 ти лет, до недільних – через 3 года; учебний год состоить из 40 недель, а за 12 недиль – праздное время». Було чітко встановлений розклад уроків:
« Часовий ряд в Народній школі:
Перед обідом:
Понеділок:8 – 8-2/4 1 – чтение 8 2/4 – 9 1 – пісаніе 9 – 9 2/4 1- черченіе
2 – пісанія 2 – чтеніе 2- черченіе
3 – пісанія 3 – черченіе 3 – чтеніе
9 2/4 – 10 1 – пісаніе
2 – численіе
3 – численіе
По обіді: 2 – 2 2/4 1 – чтеніе 3 – 3 2/4 1 – писаніе
2 – черченіе 2 - писаніе
3 – черченіе 3 – чтеніе
2 2/4 – 3 1- черченіе 3 2/4 – 4 1 – численіе
2 – чтеніе 2 – писаніе
3 – писаніе 3 – численіе
У середу була Катехизація. Крім того на кожний день тижня вивчалися молитви: понеділок: молитви царю небесному? у вівторок – трисвятий отче наш; середу – Богородице Діво; п’ятницю – п’ять заповідей, 7 тайн; субота – 7 – й гріх, 6 – й гріх, 9 – й гріх; неділя – утреня, пеніе, Евангеліе, Літургія, Апостол, Пеніе, Вечірня. Розклад уроків був розписаний на весь тиждень, змінювались лиш порядок тих чи інших предметів.
Є. Фенцик ввійшов в історію не лише як освітньо-культурний діяч, але й як поет, прозаїк і драматург,історик, етнограф і журналіст. Вчений вів і значну виховну роботу. « Полночь…Ярко храм сіяеть, Служба чинно в немь идеть: Православний людь встречаеть На молитвь новий годь. Не гаданиями как прежде, Не веселим на балахь, Вь скомороше ской одеждь, Не сь бокалами вь руках, Но сь молитвою смиренной Сталь встречать грядущій годь Предь лицомь Творца вселенной Православний наш народь, Онь созналь, что нни гаданья, Ни веселье ни вино, Дать не когут уповання, Что в молитвах лиш оно. Да Отець его небесний Всимь нам счастіе пошлеть, Благодатію чудесной Озаривь грядущий годь. (Нрь.1. від 1 січня 1903. Арх.-11434/1)
Спостерігаючи важку долю простих дюдей і духовенства, він присвятив їм повісті «Учитель Неборак», «Нищие духом», в яких піддавав критиці світську інтелігенцію, що зраджувала власний народ, зрікалася його мови ти звичаїв, морально деградувала. З позиції патріотизму Є.Фенцик написав також роман «В отчизне без отечества», поему «Корятович» та драму «Покорение Ужгорода».
В газеті “Листок” Євген Фенцик так характеризував стан освіти тих часів: “Нет на земле народа, котрий би находився в болеее неблагоприяствующих обстоятельствах в деле народного развития, как ми, угроруси”. У своїх публіцистичних та літературних творах, які виходили на сторінках “ Листка” він показував низький рівень освіти, на важке становище вчителя. Адже в умовах Австро – Угорської імперії вчителя за незнання угорської мови могли звільнити зі школи. Однак Євген Фенцик , працючи у Порошкові з 1885 року по 1902 рік, не лише звертав увагу на труднощі в організації освіти, а й закликаючи” к работе”, “вставайте уж од сна глибока, разбейте цеп духовних уз”, але і надавав певну допомогу, видаючи підручники для шкіл з історії, географії, природознавства. Його літературна діяльність сприяла ознайомленню місцевого населення з власною історією, культурою. Його етнографічні пошуки не втратили свого значення і по сьогодні, їхня наукова цінність лише зростає. В “Листку постійно зявлялися оголошення слідую чого типу :” Один ревнитель угро-русской письменності через редакцію “Листка” обявляет конкурс для описания угро-русского народного обичая “лопатки”, отбиваємого в ночи, когда в домі неходится мертвець. “Лопатка” должна бити описана вірно, точно так, как она у угро-руссов отбиваєтся, со всема бесидами и представлениями. Труд должен бити прислан в редакцію до конца м.(місяця) февраля 1892. Наилучшее описаниє “Лопатки” удостоится премії , состоящей из 20 гульденов. Конкурувати може каждий угро-русс.” Будучи переконаний в тому, що лише “ віра і просвещение единствинно в состоянии поставити милое отечество в благоє положениє”, Є.Фенцик намагався своїм прикладом покінчити з байдужістю більшості інтелігенції, змусити взятись за розвиток освіти. Важливою особливістю “Листка” було те, що тут друкувалися також і релігійні матеріали –Богослужіння, проповіді, пояснення щодо них. Важливо це було з кількох точок зору. По – перше, місцеве населення мало змогу ознайомитися з релігійними матеріалами на зрозумілій для них мові, по друге – зміцнювалась національна самосвідомість русинів. Слова, написані Євгеном Фенциком в кінці ХІХ ст.. актуальні і по сьогодні” ...в наші дні, коли індиферентизм і невіри є так швидко поширюються, скорочувати Богослужіння є несумісним та вкрай небезпечно. Богослужіння встановлено для того, щоби славословити Бога, щоби спілкуватися з ним і так освячувати душі свої”. Хотілося би також ще раз підкреслити, що діяльність Є.Фенцика – літературна, освітня та духовна припадає на період, коли в нашому краї посилюється примусова мадяризація, яка закінчується в 1916 році переводом підручників для шкіл з кирилиці на латинку, фактичною забороною русинської мови.
Немає коментарів:
Дописати коментар